Амфілохій

У селі Мала Іловиця, що на Шумщині, у багатодітній селянській родині Варнави Головатюка 27 листопада 1894 року народився син, у Святому Хрещенні названий Яковом на честь мученика Якова Персянина. Мир і злагода, що панували в родині, мимоволі передавалися маленькому Якову. З раннього дитинства майбутній подвижник, занурений у господарські турботи, бачив благочестя своїх батьків, які й з дому не виходили без молитви, і вбирав у себе все найдобріше і найсвятіше.

У 1912 році Яків Головатюк був призваний до царської армії, де віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Спочатку була санчастина в Сибіру, в якій молодий солдат виконував обов’язки фельдшера, а потім фронт, передова, де найкращі друзі гинули в бою, і нарешті – полон. Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи будь-яку роботу з великою ретельністю і християнською покірністю, Яків заслужив довіру і любов свого господаря. Але, тужачи за рідним краєм, юнак у 1919 році здійснює заповітне бажання свого серця і вчиняє втечу. З допомогою добрих людей переходить кордон і повертається в рідне село. Молитовна теплота батьківського дому зігріла душу скитальця. Дні потекли у звичній селянській праці. Допомагав він і хворим, які зверталися по допомогу. Побачивши світ, скуштувавши горя на фронті й у полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя є безперестанна битва, у якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, – серце людське. І в цій битві не встояти, якщо на землі сердечного смирення не посіяні зерна благочестя, зрошені сльозами покаяння.

У 1925 році Яків Головатюк, обравши тернистий шлях спасіння, приходить у Почаївську Лавру. У працелюбності та смиренні виконує новоначальний інок покладені на нього послухи. У лютому 1931 року, стоячи біля труни спочилого настоятеля, Яків раптом відчув усю суєтність і скороминущість життя: «Чоловік, як трава, дні його, як цвіт польовий, так одцвіте». Пройшовши чернече випробування, 8 липня 1932 року послушник Яків Головатюк був пострижений у чернецтво з іменем Йосиф.

Виконуючи різні роботи й послухи в Лаврі, отець Йосиф лікував хворих і особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних з усієї округи; потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. З благословення намісника Лаври він оселився в маленькому будиночку біля воріт на монастирському цвинтарі, де разом з ієромонахом Іринархом прожив близько двадцяти років. Проводячи дні й ночі в праці та молитві, отець Йосиф зростав духом, сходячи від сили в силу. Прихованими для світу залишилися його численні таємні подвиги й борні. Постом, чуваннями смиряв свою плоть, умертвляв подвижник плотські побажання і пристрасті, приводячи найменші рухи розуму й серця в «керівництво духом».

Присвятивши життя служінню Богу і ближнім, отець Йосиф стяжав тверду віру і діяльну любов, отримавши від Бога дар прозорливості та зцілення. Він лікував, виганяючи бісів, повертав слух глухим, зір – сліпим, скорботним приносив відраду і розраду. «Де ворог роду людського не встигає сам за допомогою помислів і привидів, – кажуть святі отці, – там посилає злих людей». Під кінець Великої Вітчизняної війни, після відступу німців, в одну з весняних ночей бандерівці вдерлися в будиночок до старця й оголосили про розстріл. Отець Іринарх з милості Божої врятував тоді його від марної смерті, уготованої йому дияволом.

Незабаром після цього отця Йосифа переводять назад у Лавру. Усі так само поспішали до нього люди, отримуючи лікування тілесних хвороб і таємних недуг душі. Зцілювалися навіть ті, чиї хвороби були запущені і, на думку лікарів, невиліковні. Особливий дар мав батюшка – виганяти бісів. До нього везли одержимих з найвіддаленіших республік Радянського Союзу. Демонів старець бачив наяву, тож часто, проходячи храмом, суворо наказував їм вийти з церкви й з людей. Горе, що переповнювало людські серця, отець Йосиф переживав як своє, співчуваючи стражденним і поблажливо ставлячись до немічних. Майже всі жителі Почаєва у різні періоди свого життя – у дитинстві, юності чи старості – зверталися до отця Йосифа. Цілий день проводячи на послухах і з людьми, старець молився вночі. Отець Йосиф полюбив смирення і, уникаючи суєтної людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти. Багато хто, навіть невіруючі люди, після зустрічі з отцем Йосифом глибоко змінювали свої погляди й прославляли його.

У часи гонінь на Церкву влада планувала перетворити Лавру на музей атеїзму, а насельникам пропонували залишити територію. За всіма вірянами, ченцями й паломниками було встановлено суворий контроль, а згодом застосовано репресії, висилки, тюрми... Але ніщо не зламало стійкості ченців, які переносили все мужньо і спокійно, бажаючи, якщо потрібно, померти за Лаврські святині. У храмах монастиря цілодобово жевріла лампада й підносилися молитви... Отець Йосиф приходив до храму, де до ранку служив акафісти, а зі світанком велів усім співати: «Слава Тобі, що показав нам світло», «Пресвята Діво» та інші піснеспіви й молитви.

Одного разу своєю мужністю і сміливістю отець Йосиф відстояв Троїцький собор. Він знав, на що йшов, і очікував від злопам’ятних богоборців жорстокої помсти. Через тиждень його заарештували й помістили в психіатричну лікарню в Буданові, що за сто кілометрів від Почаєва. Там його постригли й поголили, зірвали хрест і вночі роздягненого повели в палату буйних душевнохворих... Щодня вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Усі, хто знав отця Йосифа, не переставали клопотатися про його звільнення; сподівалися і не відступали, просили всюди, їздили навіть у Москву. Нарешті вдалося його звільнити.

Після цього оселився він у свого племінника в рідній Іловиці. Дізнавшись, де знаходиться старець, знову почали з’їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Отець Йосиф щодня служив водосвятні молебні й зціляв людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав. Стурбовані припливом хворих людей у село, вони налаштували проти нього родичів. У отця Йосифа було дев’ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і повіз за село до боліт. А там зіштовхнув із трактора на землю, побив до втрати свідомості, кинув у воду і поїхав. Отець Йосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледь живого, він дивом не потонув. Терміново відвезли подвижника в Почаївську Лавру і тієї ж ночі постригли у схиму з іменем Амфілохій – на честь святителя Іконійського, пам’ять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Амфілохія на ноги – він видужав.

Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно. Приїхали родичі й забрали його в Іловицю. Люди, як і раніше, йшли й їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є численні свідчення. Слава про чудеса зцілень ширилася всюди. До отця Амфілохія їхали люди з півночі й півдня, зі сходу й заходу, з Молдавії та Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей даний йому Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. І сам він часто висловлювався: «Ви думаєте, що я святий. Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і по своїй вірі».

Ті, хто приїжджав до Почаївської Лаври з усієї країни, обов’язково намагалися відвідати й отця Амфілохія в його селі. Влітку у нього щодня бувало до п’ятисот людей, а іноді й більше. Усіх він обов’язково пригощав обідом і вечерею: багато хто зцілявся благословенною трапезою. Отцю Амфілохію відкриті були душі всіх людей, їхні серця і наміри, але заради терпіння він тримав у себе в домі і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто сідаючи за стіл, отець Амфілохій співав: «Страху їх не убоюся, нижче збентежуся!». У дворі старець щодня служив водосвятні молебні й зціляв людей. Як відомо, «цей рід» (демони) виганяється тільки молитвою і постом, тому отець Амфілохій декого благословляв не вкушати їжу в середу і п’ятницю. «Якби ви знали, який піст солодкий», – говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою втішається душа того, хто постить. У дні суворого посту він велів рано-вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви одразу класти три земні поклони з молитвою «Богородице Діво, радуйся...», щоб легко витримувати піст у цей день.

Отець Амфілохій зціляв різні недуги, але стверджував, що половина хворих зцілюється, а половина їде від нього не зціленою – Богу не до вподоби це, бо їхнє тілесне зцілення буде не на користь їм, а на погибель душі. Дуже часто старцеві доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, бо біси мстилися, на що отець Амфілохій відповідав: «Важко терпіти, але і боятися демонів не треба». За його словами, земля на подвір’ї була просякнута сльозами молільників, тяжкохворих, які прагнули всією душею зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими й зухвалими, а потім стають біснуватими. Смиряючи таких дітей, змушував їх просити вибачення в батьків. Потрібно було мати велику любов у серці, щоб ніколи й нікому ні в чому не відмовляти. Старець Божий мав таку. Він знаходив час для кожного. У нього було незмінне правило: якщо привезуть когось із переломом, то викликати його в будь-який час дня і ночі.

Пожилий послушник Іоанн бував у отця Амфілохія в селі Мала Іловиця не один раз і там бачив чудеса зцілень. «Без стяжання благодатних дарів Духа Святого, я думаю, – розповідав цей очевидець, – важко творити такі чудеса зцілень, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі». Це підтвердить і будь-який житель Почаєва, і ті десятки, якщо не сотні тисяч людей нашої вітчизни, яких зцілив отець Амфілохій. Мав він і дар провидіння, про що також багато хто свідчить. Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив з келії до народу. Раптом вийшов і привітав усіх словами пророка Ісаї: «З нами Бог! Розумійте, язиці, і підкоряйтеся, бо з нами Бог!». А потім почав розмірковувати про причини, що привели стількох людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожжя, насадження якого починається ще в школі. Учнів не пускають до храму, ведуть ідеологічну обробку, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Духа Святого. Це і призводить до того, що більшість населення – душевнохворі.

Отець Амфілохій радив молитвою лікувати «недуг нинішнього віку». У його домі вона звершувалася цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленій соломою і ряднами (покривалами), спали хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотіли: «прокинувся апостол кудлатий, знову нас мучить! Підемо! Підемо!...». Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними завісами: вночі у повній схимі, із запаленим ладаном у руках він творив молитву, яку відчували й не терпіли злі духи у сплячих біснуватих людях. Часто вранці розповідав старець, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами у двір з погрозою вбити, застрелити, зарізати або отруїти.

Приїжджали до батюшки і сучасні молоді юнаки, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну й апетиту. Старець ставив їх посеред двору і велів класти земні поклони, велів, щоб так і вдома щовечора робили, та носили хрестики, не випивали, не курили, ходили до церкви, дотримувалися постів, причащалися. Тоді, за його словами, «всі нерви вийдуть» і повернеться здоров’я. При цьому додавав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не «нерви розстроєні», а біси мучать, і треба постом і молитвою боротися з ними.

Маючи добре серце, отець Амфілохій не любив злих людей, бо зло не властиве природі людини. Воно збуджується в людині не без посередництва демонів, тому-то злі люди їм і уподібнюються. Старець казав: «Будь-який гріх обплутує серце як павутина, а злоба як дріт – спробуй розірви її. Злі люди вбили царя, злі глумляться над православними». «Велике щастя, що Господь сподобив нас народитися у православній вірі й бути православними, а багато народів, на жаль, не знають православ’я», – неодноразово повторював подвижник. Несхвально ставився отець Амфілохій і до телевізійних передач, які «спустошують, обкрадають душу». Після перегляду телепрограм людині зовсім не хочеться молитися, а якщо й примусить себе до молитви, то молиться тільки вустами, а серце далеко від Бога. Така молитва, на думку старця, тільки на осуд.

Свою любов до людей батюшка дарував усім, тому й йшли до нього з вірою, спалахували від нього святою благодаттю. Духовної любові в нього вистачало на всіх: він любив хворих і стражденних, бажав їм зцілення й намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої про те, як досягти такої любові, він відповідав, що Бог дає благодать любові за смирення. І ще часто повторював: «Як ти до людей, так і люди до тебе».

Божа Матір для отця Амфілохія була Небом, він постійно у своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду він просив усіх перервати обід, встати і проспівати молитву Божій Матері «Під Твою милість...». Зневіра і порожнеча в душі, вважав старець, через багатослів’я, черевоугодництво і любостяжання. Він велів тоді щогодини й щодня співати «Єлиці у Христа хрестилися» і «З нами Бог». Сам він мав гарний баритон, добре розумів і любив церковний спів.

Якось взимку на початку 1970 року отець Амфілохій зайшов у трапезну і суворо запитав, хто приніс йому квіти. Попросив не носити більше, бо не квіти потрібні, а молитва. Усі здивувалися. Ніхто не бачив квітів. Потім стала зрозуміла ця притча: подвижник провидив, що на могилу йому приноситимуть квіти, але йому приємніша молитва людей, а не прикрашання труни.

Що відчував отець Амфілохій в останні дні свого життя, які думки тривожили його? Домашні часто бачили, як переображувалося його обличчя: глибоко йшов він у себе в молитовному спогляданні. Він знав помисли оточуючих його: добрі й злі. Дякував за добро, прощав зло. Ополчилися проти нього не тільки злі духи, а й люди. Влітку 1970 року з батюшкою траплялися дивні напади: він лежав на лавці в саду наче в непритомному стані. Пролежавши так деякий час, він вставав зовсім здоровий. Повторилися напади й у жовтні. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що отцю Амфілохію вкотре дали отруту. Провидив старець, напевно, задуми ворога і знав його спільників-виконавців. Але хто міг уявити собі, що може статися щось погане!

Кілька разів отець Амфілохій збирав своїх домашніх у трапезній і просив проспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а «Апостоли від кінців, зібравшись тут» просив проспівати тричі. А сам, слухаючи, закривав обличчя руками й плакав. Після із сумом говорив: «А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати»...

Через чотири дні в Лаврі відспівували отця Амфілохія. Помер він 1 січня, а ховали його 4 січня 1971 року (за новим стилем). Роки летять, час продовжує свій нестримний біг. Минули десятиліття з дня його кончини, а люди, які пам’ятають його живого, його голос, любляче серце і добрі, розумні очі, з вуст у вуста передають один одному про чудеса зцілень. Усі ці роки день у день йшли на могилку до подвижника люди, запалювали свічки або запалювали лампадки, вели тиху розмову, довіряючи старцеві свої біди й хвороби.