Парфеній

Преподобномученик Парфеній народився 1815 року в Єлисаветграді. 23 грудня 1845 року він прийняв чернечий постриг, а 8 квітня 1846 року був рукоположений у ієромонаха. З липня 1848 року отець Парфеній – благочинний Корсунського монастиря в Херсоні, пізніше – економ у Херсонському архієрейському домі.

У 1852 році на Тенгінському укріпленні Чорноморської берегової охорони отець Парфеній відзначився своїм інженерним талантом, запропонувавши найлегший спосіб підйому затонулих вантажів. Спеціальна комісія схвалила винахід, і було наказано влаштовувати подібні машини для портових потреб. За новий винахід для підйому затонулих кораблів отець Парфеній отримав подяку від контрадмірала Чорноморського флоту.

Під час Кримської війни 1853–1856 років, під час обстрілу Новоросійська ворожими судами з 28 лютого по 4 березня 1855 року, отець Парфеній перед лицем смертельної небезпеки невідлучно сповідував і причащав поранених воїнів, відспівував загиблих.

За особисту мужність і видатні винаходи ієромонах Парфеній був нагороджений 20 березня 1857 року наперсним хрестом від Св. Синоду, а 7 квітня возведений у сан ігумена. Він мав також бронзовий хрест на пам’ять про Кримську війну, медаль і хрест, заснований для тих, хто служив у Кавказькій армії.

20 серпня 1858 року ігумен Парфеній був призначений настоятелем Кизилташської киновії Таврійської єпархії. У VIII столітті тут розташовувалася літня резиденція святителя-сповідника Стефана, архієпископа Сурозького, але з часом це святе місце занепало. З властивою йому енергією та талантом, з ревністю про славу Божу отець Парфеній почав відновлювати й преображати давню обитель.

Сучасники відзначали його дивовижні здібності, організаторський і господарсько-адміністративний талант, невичерпну творчу енергію, завдяки якій він зробив те, що за всю історію монастиря нікому не вдавалося. З повної руїни й убогості, без сторонньої допомоги, при фактичній неграмотності братії він зміг досягти результату, який змусив усю округу цінувати й любити ігумена, прислухатися до його порад.

Аскет і подвижник, він впливав на пасомих власним прикладом. З рішучою наполегливістю, не лише в монастирі, але й у окрузі, ігумен Парфеній піднімав усіх до себе, не мирячись із жодною безнравственністю. Його, безкорисливого й по-батьківськи турботливого, любили всі.

З молитвою на устах ігумен працював від зорі до зорі, горстка монахів наслідувала його. Будучи безсрібником, він забороняв братії просити милостиню. До нього в Кизилташській киновії була лише печера з цілющим джерелом та кілька мазанок. Його трудами були прокладені дороги, розбиті сади й виноградники. З печери виріс цілий скит із двома готелями й кам’яною церквою. Богомольці хлинули до Кизилташської киновії.

Але були й скорботи. З 1863 року почалися перші, що стали фатальними, сутички з місцевими татарами, які вирубували ліс і випасали худобу на монастирській землі. Ігумен Парфеній намагався урезонити їх, але безуспішно. Він звертався до начальника Таврійської губернії, але марно. Татари продовжували свої набіги й грабежі.

Не бажаючи більше терпіти свідка й викривача своїх злочинів, четверо татар, один із них софта (учений, що готувався стати муллою), вирішили вбити ігумена. Влаштувавши засідку біля дороги, вони кілька днів чатували його. 4 вересня, у канун віддання Успіння, коли священник повертався верхи із Судака в монастир, вони трьома пострілами вбили отця Парфенія й, щоб приховати сліди злочину, спалили його, а коня зарізали й закопали.

Злочин залишився б нерозкритим, якби не свідки, випадково присутні на місці. Вони розповіли про жорстоке вбивство, і на місці було знайдено попелище з останками ігумена Парфенія. Мощі були бережно зібрані й урочисто поховані за благословенням єпископа Таврійського Олексія собором духовенства неподалік монастиря 2 грудня 1866 року.