Веніамін

Священномученик Веніамін, митрополит Петроградський і Гдовський (у миру Василь), народився 1873 року на Німенському погості Андріївської волості Каргопольського повіту, нині Архангельської області, у родині священика Павла та Марії Казанських. Батьки виховували сина в благочесті та християнських чеснотах. Полюбивши читання житій святих, отрок захоплювався їхніми духовними подвигами, жалкував про те, що в сучасному йому світі він позбавлений можливості постраждати за віру православну. 

Інтерес Василя Казанського до душокорисних книг і старанність у вивченні церковної грамоти зумовили вибір життєвого шляху: після закінчення Петрозаводської Духовної Семінарії юнак вступив до Санкт-Петербурзької Духовної Академії. Бувши студентом, брав активну участь у діяльності «Товариства поширення релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви», організовуючи бесіди серед робітників. У 1895 році він прийняв чернечий постриг з іменем Веніамін і був висвячений на ієродиякона, а наступного року — на ієромонаха. 

Після закінчення Академії в 1897 році зі ступенем кандидата богослов’я ієромонах Веніамін був призначений викладачем Святого Письма в Ризьку Духовну Семінарію. З 1898 року — він інспектор Холмської, через рік — Санкт-Петербурзької Семінарії. У 1902 році, після возведення в сан архімандрита, призначений ректором Самарської, а через три роки — Санкт-Петербурзької Семінарії. Священик за покликанням, архімандрит Веніамін невдовзі був піднесений на вищий ступінь пастирського служіння: 24 січня 1910 року у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври він був висвячений на єпископа Гдовського, Петербурзького вікарія. Серед тих, хто звершував чин наречення, були митрополити Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський; † 1912) і Московський Володимир (Богоявленський; † 1918; прославлений у лику святих 1992 року), архієпископ Ярославський (згодом Святіший Патріарх) Тихон (Бєллавін; † 1925; прославлений у лику святих 1989 року) та інші ієрархи.

Святительський сан Владика Веніамін сприйняв як обов’язок пастирського подвигу та апостольської проповіді. Його часто бачили у найвіддаленіших і бідних кварталах столиці, куди він поспішав на перший поклик, немов парафіяльний священик, у простій рясі, без зовнішніх ознак єпископського сану, і де хрестив дитину чи напучував помираючого. Чимало зусиль доклав він до спасіння полеглих жінок, виступаючи з проповідями в «Товаристві Пресвятої Богородиці». Вплив його настанов був великим, і багато заблудлих покаялися у гріховнім житті. Він завжди знаходив шлях до сердець простих людей, за що був щиро любимий паствою, яка називала його «наш батюшка Веніамін». Євангельська простота святителя, чуйність, сердечність, доступність у поєднанні з відкритим обличчям, тихим, проникливим голосом і усмішкою, що все осявала, привертали до нього навіть іновірців.

Події 1917 року викликали зміни і в житті Церкви: після Лютневої революції правлячі архієреї стали обиратися на єпархіальних з’їздах кліру та мирян. Якщо в деяких єпархіях це викликало чвари та нестроєння, то вибори в Петрограді пройшли на рідкість спокійно — переважна більшість голосів була віддана вікарному єпископу Веніаміну. З 6 березня він — архієпископ Петроградський і Ладозький, а 13 серпня, напередодні відкриття Священного Собору Російської Церкви, призначений митрополитом Петроградським і Гдовським. Відразу ж після обрання на Петроградську кафедру святитель заявив: «Я стою за вільну Церкву. Вона повинна бути чужою політиці, бо в минулому вона багато від неї постраждала. І тепер накладати нові пута на Церкву було б великою помилкою. Найголовніше завдання зараз — це влаштувати і налагодити наше парафіяльне життя». У той смутний час важко було знайти людину настільки далеку від політики, як митрополит Веніамін.

Розпочавши здійснення своєї програми, він усі сили спрямував на захист православного народу Росії від найжорстокіших гонінь, споруджених на нього ворогами істини Христової. По суті, вони розпочалися в січні 1918 року після видання декрету «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», який на ділі сприймався владою на місцях як сигнал до повсюдного знищення головним чином Російської Православної Церкви та її служителів, до пограбування церковного майна. По всій країні прокотилася хвиля закриття і руйнування храмів та монастирів, осквернення і знищення святих ікон і мощів, масових арештів, тортур, заслань і страт єпископів, священиків, ченців і черниць, мирян, позбавлення Церкви та її служителів матеріальних засобів до існування.

Насильство над Церквою не припинилося і після закінчення громадянської війни. Небувала розруха і голод, що охопили країну в 1921 році, послужили приводом для нових гонінь на Церкву, які проводилися під гаслом «походу пролетаріату на церковні цінності». Їх вилучення в Петрограді розпочалося в березні 1922 року. Митрополит Веніамін ні на хвилину не вагався у вирішенні цього питання. Являючи приклад високої християнської любові, він благословив передачу церковних цінностей, що не мають богослужбового вжитку, на потреби тих, хто бідує, розглядаючи це рішення як виконання свого пастирського обов’язку. «Ми все віддамо самі», — говорив святитель. Однак до голосу Владики Веніаміна влада не вважала за потрібне дослухатися. Вони оголосили, що цінності будуть вилучені у формальному порядку як майно, що «належить державі». У місті, у деяких церквах, уже почалася їхня конфіскація. Вилучення цінностей супроводжувалося хвилюваннями народу, але серйозних заворушень, гострих зіткнень і арештів поки ще не було. Відчувалося наближення розправи. Її прискорив опублікований 24 березня 1922 року в «Петроградській правді» лист дванадцяти осіб — організаторів обновленського розколу: вони звинувачували все вірне Святішому Патріарху Тихону духовенство в опорі вилученню церковних цінностей і в участі в контрреволюційній змові проти радянської влади.

29 травня 1922 року відбувся арешт митрополита Веніаміна, а 10 червня того ж року розпочалося слухання справи, до якої було залучено ще 86 осіб. Святитель Веніамін на процесі був, як і завжди, простим, спокійним, благодатним, таким, що переконував у невинуватості інших людей. Перед лицем смерті, що чекала на нього, він, звертаючись до трибуналу, промовив: «Я не знаю, що ви мені оголосите у вашому вироку, життя чи смерть, але що б ви в ньому не проголосили, я з однаковим благоговінням зверну свої очі вгору, накладу на себе хресне знамення (святитель при цьому широко перехрестився) і скажу: "Слава Тобі, Господи Боже, за все"».

5 липня 1922 року трибунал оголосив вирок, а в ніч із 12 на 13 серпня того ж року митрополит Веніамін і разом із ним архімандрит Сергій (Шеїн), миряни Юрій Новицький та Іван Ковшаров були розстріляні на околиці Петрограда.