Володимир

У миру Василь, народився 1 січня 1848 р. у сім’ї священника Никифора Богоявленського, який згодом також прийняв мученицьку кончину. З дитинства Василя вирізняли скромність і щиросердість. Після духовного училища та семінарії в Тамбові він у 1874 р. закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і отримав призначення викладачем у рідну семінарію. 31 січня 1882 р. Василя Никифоровича Богоявленського було висвячено на пресвітера в Покровській соборній церкві м. Козлова, а невдовзі призначено настоятелем Троїцького храму та благочинним міських церков. Від початку свого пастирського служіння він у повноті виявив адміністративні здібності та здобув любов і повагу кліру й мирян. У трагічній смерті дружини та єдиної дитини молодий священник побачив Промисел Божий. Вступивши до Тамбовського Казанського монастиря, він 8 лютого 1886 р. прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, наступного дня був возведений у сан архімандрита, призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року — настоятелем Антонієвого монастиря у Великому Новгороді.

3 червня 1888 р. в Олександро-Невській лаврі архімандрит Володимир був висвячений митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським Ісидором († 1892 р.) та іншими ієрархами на єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії. Преосвященний Володимир виявляв постійну турботу про впорядкування церковнопарафіяльного життя, приділяв особливу увагу духовно-моральному просвітництву мирян.

19 січня 1891 р. святитель Володимир був призначений на Самарську кафедру. У той час губернію вразили епідемія холери та неврожай. Влада розгубилася, і першим пішов до народу з хрестом у руках єпископ Володимир, ставши у тяжку хвилину його істинним заступником та міцною моральною опорою. Святитель повсюди прагнув бути разом із паствою: звершував панахиди за померлими на холерному цвинтарі, служив на площах міста молебні про позбавлення від лих, безбоязно відвідував холерні бараки в місцях, охоплених епідемією. У ті тяжкі дні владика Володимир багато уваги приділяв також духовній освіті та катехизації населення.

З 18 жовтня 1892 р. протягом шести років святитель Володимир керував Грузинським екзархатом у сані архієпископа Карталінського і Кахетинського. Очолюючи Тбіліську кафедру, він невпинно трудився над духовним просвітництвом різноплемінного населення, зміцненням і поширенням православної віри на Кавказі. У результаті його невтомних трудів було побудовано й відновлено понад сто храмів, зокрема багато старовинних, занедбаних; відкрито понад 300 церковнопарафіяльних шкіл, улаштовано духовну семінарію в Кутаїсі.

З 21 лютого 1898 р. владика Володимир — митрополит Московський і Коломенський. Будучи духовним керівником великої княгині Єлизавети Феодорівни († 1918 р., пам’ять 5/18 липня та в день Собору новомучеників і сповідників Російських), митрополит Володимир сприяв їй у заснуванні Марфо-Маріїнської обителі.

23 листопада 1912 р. високопреосвященний Володимир був призначений митрополитом Санкт-Петербурзьким і Ладозьким із наданням йому звання і прав першого члена Священного Синоду. Святіший Патріарх Тихон згодом так говорив про діяльність владики Володимира в той період: «Він був вірний канонам Святої Православної Церкви, переданням отців і безбоязно та сміливо, чесно й благородно сповідував цю ревність, що його з’їдала, перед усіма, хоч би які наслідки це мало». Три роки керування тогочасною столичною єпархією виявилися надзвичайно важкими для нього: у місті посилювався вплив «распутінщини», виразно відчувалася згубність наслідків її проникнення в церковні та державні справи, у життя царської сім’ї. За відкрите несприйняття та засудження Распутіна святитель Володимир впав у немилість і в листопаді 1915 р. був переведений до Києва.

Жовтневий переворот 1917 р. викликав безлад у церковному житті України. Єпархіальний з’їзд кліру та мирян, що відбувся в той час у Києві, утворив самочинне управління і закликав до створення «незалежної» Української Церкви. Виступаючи проти перелаштування укладу життя єпархії та неканонічних дій щодо утворення автокефалії, митрополит Володимир закликав пастирів і пасомих уникати ворожнечі та перешкоджати розколу, зберігаючи Церкву в єдності та чистоті Православ’я.

З приходом у Київ громадянської війни та захопленням міста більшовиками почалися небачені доти грабунки й насильства, що супроводжувалися оскверненням монастирів і храмів, святинь Києво-Печерської Лаври. 25 січня 1918 р. озброєні люди вдерлися в покої митрополита Володимира і, познущавшись над ним, вивели його за стіни лаври та розстріляли. Перед смертю архіпастир звершив молитву, благословив своїх убивць і сказав: «Господь вас хай простить». Тіло його, знайдене братією, було понівечене безліччю колотих та вогнепальних ран.

Мученицька кончина святителя Володимира стала початком тривалого періоду гонінь на Руську Православну Церкву, під час яких безліч кліриків і мирян прийняли мученицькі вінці, засвідчуючи віру Христову навіть до смерті (Одкр. 12:11). Чесні мощі священномученика Володимира, митрополита Київського і Галицького, були знайдені влітку 1992 р. і покладені в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.