Інокентій

Прославлений у святих, дивний у чудесах, шанований ближніми і дальніми, чудотворець Інокентій, перший єпископ Іркутський, народився наприкінці XVII століття в Малоросії, на Чернігівщині. За переказами, він народився в сім’ї священика Кольчицького (або Кульчицького), нащадка давнього польського роду. Це прізвище разом із дворянською гідністю пращури майбутнього святителя отримали від польського короля Болеслава Хороброго. При хрещенні хлопчика назвали Іоанном і виховували в дусі благочестя. Здобувши початкову освіту вдома, він продовжив навчання в Києво-Могилянській академії. Іван навчався дуже добре, кожен предмет вивчав ґрунтовно, і не було дисципліни, яку б він не опанував з успіхом. З особливим старанням він займався словесністю, сподіваючись згодом подвизатися у проповіді Слова Божого. До часу закінчення академії Іоанн був пострижений у ченці з іменем Інокентій. Обранець Божий прийняв постриг в Антонієвих печерах під Києвом.

Після закінчення академії, приблизно у 1706–1708 роках, благочестивого ченця було викликано до Москви на посаду вчителя і префекта Слов’яно-греко-латинської академії, а звідти забрано до Санкт-Петербурга, де в той час лише засновувався Невський монастир, майбутня Лавра, щоб послужити там прикладом доброго чернечого життя. Поява освіченого благочестивого ченця стала помітною на загальному тлі подвижників, і молодий монах скоро привернув до себе увагу імператора Петра I. Спираючись на думку Сибірського митрополита Філофея (Лещинського), государ утвердився у своєму бажанні утворити в Пекіні Російську православну духовну місію, яку за планом царя мав очолити єпископ. Митрополит рекомендував на цю посаду ієромонаха Інокентія, мужа, цілком гідного царської довіри.

На третьому тижні Великого посту, 5 березня 1721 року, у неділю, в Олександро-Невському Троїцькому соборі за літургією було звершено хіротонію ієромонаха Інокентія на єпископа. Таїнство у присутності всеросійського самодержця звершили члени Святішого Синоду: митрополит Рязанський Стефан (Яворський) та архієпископ Новгородський Феофан (Прокопович). Одразу по Великодні, на Світлому тижні, владика Інокентій, наречений єпископом Бєльським, виїхав із Санкт-Петербурга в країну невідомих хінів (китайців). Його супроводжували два ієромонахи, ієродиякон, п’ять півчих і три служителя. Майже рік добиралися вони до Іркутська, звідти рушили далі, за Байкал, і зупинилися в прикордонному з Китаєм Селенгінську. Тут місія мала чекати на рішення пекінських чиновників щодо права на в’їзд. У той час у Пекіні несподівано великий вплив здобули єзуїти, які під різними приводами схиляли місцевих чиновників ухилятися від прийняття російського єпископа. І привід для відмови знайшовся: у листі з проханням про дозвіл на в’їзд владика Інокентій був названий «богдо», тобто «великий», а в китайців таке звертання було прийняте лише щодо імператора, і тому, мовляв, двом великим особам перебувати одночасно в Китаї неможливо.

В очікуванні нових вказівок зі Святішого Синоду єпископ Інокентій залишався в Селенгінську безвиїзно три роки. Скорботним було життя святителя. Не отримуючи платні, а призначено йому було 1500 рублів на рік, він утримував себе і почт подаяннями доброзичливців. Щоб не померти з голоду, місія добувала собі прожиток рибальством або наймалася на роботи до місцевих господарів. Поношений одяг владика лагодив сам. Утіху знаходив у молитвах і богослужіннях, які звершував у старому селенгінському соборі. «Де мені голову прихилити і решту часу мого життя закінчити, Святіший Урядовий Синод розсудить? — писав він до Синоду. — Прошу покірно про милостивий указ, що мені робити: сидіти в Селенгінську і чекати того, чого не відаю, чи повернутися назад... бо лисиці мають нори, а я до цього часу не маю, де голову прихилити. Скитаюся з двору на двір і з дому в дім переходячи».

Абияк влаштувався владика з почтом на дачі Троїцького Селенгінського монастиря. А щоб не дарма їсти монастирський хліб, він та його диякон писали для храму ікони. Не без Промислу Божого відмовили китайці у в’їзді владиці. Його вимушене «сидіння» в Селенгінську виявилося вельми важливим для проповіді Слова Божого серед місцевих монгольських племен. Використовуючи своє архієрейське право висвячувати у священний сан, святитель тим самим заповнював нестачу духовенства за Байкалом і звільняв ставлеників від далекої поїздки для прийняття сану до столиці Сибіру — Тобольська.

Лише в березні 1725 року отримав владика Інокентій повеління переселитися в Іркутський Вознесенський монастир і залишатися там до нових розпоряджень. Керував монастирем за відсутності архімандрита Антонія Платковського ігумен Пахомій. Він відвів високому гостю та його почту приміщення на східній стороні обителі, на березі Ангари. Тут же, на монастирських землях, їм виділили ділянки під город, і таким чином життя набуло певної стабільності, особливо влітку. Дізнавшись про проживання в монастирі єпископа, у пошуках духовної втіхи до нього стали стікатися люди. Особливо прагнули до владики діти та інородці.

Того ж року помер імператор Петро I. Вдова і спадкоємиця престолу Катерина I призначила надзвичайним послом у Китай графа Саву Владиславича-Рагузинського і зобов’язала його взяти з собою в Пекін єпископа Інокентія, якщо, звісно, китайці погодяться. В Іркутськ Рагузинський прибув 5 квітня 1726 року. Зустрівшись із владикою, він запропонував йому повернутися до Селенгінська і там чекати на нього, а сам затримався в Іркутську для необхідних дорожніх приготувань. У цей час до Іркутська з Москви повернувся архімандрит Антоній Платковський, який раніше вже бував у Пекіні з послом Ізмайловим. Дуже йому хотілося бути начальником тамтешньої місії, і він постарався прихилити до себе графа Рагузинського. Всю спритність, хитрість, послужливість і хлібосольство, навіть наклепи й хулу на єпископа Інокентія, намагався використати архімандрит Антоній. Наслідком цих маневрів архімандрита був лист посла Рагузинського до Петербурга, в якому говорилося, що він не сподівається на те, що китайці приймуть владику, а тому знаходить здатним до посади начальника місії архімандрита Антонія Платковського. Лист було відправлено з нарочним у Петербург і там прийнято без перевірки.

У березні наступного року святитель Інокентій отримав новий указ — знову переселитися у Вознесенський монастир. Начальником місії в Пекіні було призначено архімандрита Антонія Платковського. Тільки-но владика встиг влаштуватися у Вознесенському монастирі, як із Петербурга прийшло нове найвище повеління: бути йому самостійним єпископом Іркутським і Нерчинським. Цим рішенням була утворена нова кафедра, і з преосвященного Інокентія почалося самостійне служіння іркутських єпископів.

Влаштувавшись на новому місці, владика Інокентій зіткнувся з тими ж проблемами, що й у Селенгінську. Як і раніше, не було на що жити, так само не було даху над головою. Консисторія відмовилася платити йому платню на тій підставі, що призначена вона була нібито для проживання в Китаї, а не в Іркутську. У той час Іркутськ ще не розрісся до меж Вознесенського монастиря, і владиці доводилося часто подорожувати поганою дорогою в місто і назад. Будучи не дуже здоровою людиною і важко переносячи переїзди, він просив громадян Іркутська дати йому на якийсь час приміщення. Не знайшлося серед іркутян того, хто прийняв би у свій дім майбутнього молитовника і заступника перед престолом Божим за всю іркутську паству. Нарешті, у 1728 році провінційна канцелярія зглянулася над владикою і відвела йому будинок боярського сина Димитрія Єлезова. Тепер на цьому місці в пам’ять про проживання тут святителя споруджено кам’яну каплицю.

Трохи більше чотирьох років окормляв він іркутську паству, але й цей короткий за людськими мірками час використав з великою користю для спасіння. Як було вже сказано, владика Інокентій не відзначався міцним здоров’ям, особливо страждав на головний біль, але подвигів своїх, ні молитовних, ні смирення плоті, не залишав. На тілі він носив волосяницю, поверх якої завжди був підрясник зі шкіри лося і шкіряний із залізною пряжкою пояс. Молитися святитель любив у печері за монастирською огорожею, яку викопав засновник Вознесенської обителі старець Герасим. Ще мав святитель звичай обходити ночами Вознесенський храм і молитися на нього з чотирьох сторін. Дуже любив владика робити щось своїми руками. Вдень допомагав тягнути сіті тим, хто був на риболовному послуху, а вночі шив для учнів взуття (чирки). Своїми руками посадив у монастирі два кедри. Пастир добрий не тільки руками трудився, але й ні на мить не залишав головної справи — проповіді Слова Божого. Язичників, що в безлічі проживали навколо Іркутська, він навертав до Святої Церкви не тільки сім’ями, а й цілими стійбищами. Так, із новохрещених бурятів утворилося ціле поселення Ясачне.

Фізичні немочі не могли зупинити його невичерпної любові до Бога, якою він поспішав поділитися з усіма. Слідування за Христом було для нього не просто закликом, а сенсом життя. Цим принципом керувався він у кожній справі. Чи шив чирки, чи вчив бурятів, чи зводив храм, він завжди перед собою мав образ Спасителя нашого Ісуса Христа. Належало йому за посадою чинити суд, і ніколи не перекладав він на інших цю неприємну справу. Завжди вирішував сам, входив в усі обставини справи, швидко ухвалював рішення, покриваючи любов’ю сувору правду закону.

За всіх несприятливих умов сполучення з містом у його правління майже повністю закінчилося будівництво кафедрального Богоявленського собору. При Вознесенському монастирі ще архімандритом Платковським була влаштована монгольська школа. Святитель Інокентій не тільки підтримав це корисне для краю починання, а й відкрив ще слов’яно-російську школу для всіх станів. Перший Іркутський єпископ виклопотав з государевої скарбниці утримання для своїх наступників і кошти на спорудження архієрейського дому. Ним же були визначені межі єпархії. Від праведних трудів любив владика відпочити в невеликому селищі Мала Єланка за п’ятнадцять верст від Вознесенської обителі. Тут жили спрямовані з монастиря на польові роботи послушники, ченці й селяни. Допомагаючи в будні дні «тружденним і обтяженим», він стежив за тим, щоб у недільні та святкові дні ніякі турботи не відволікали їх від служби Божої. У самій Малій Єланці була організована каплиця, і владика не раз пророкував, що з часом на місці її буде зведено храм. Це пророцтво здійснилося наприкінці XIX століття.

За життя владика не раз ще вражав сучасників своєю духовною прозорливістю. Якось на день Кирила, патріарха Олександрійського (9 червня), жителі селища Фекського просили владику відслужити у них Божественну літургію. «Добре, — відповів владика, — відслужимо. Але тільки вперед з’їздимо влітку, а назад — взимку». У той момент селяни не зрозуміли змісту його слів, але на наступний після літургії день випав такий сніг, що владиці довелося повертатися на санях. Був і інший дивовижний випадок, який переконав усіх у тому, що владика був справді сосудом обраним, сповненим Духа Святого. Одного разу під час здійснення хресної ходи навколо міста почалася злива, і всі промокли до нитки. І тільки святительських одінь не торкнулася жодна крапля! Такі прояви на ньому Божої благодаті здобули йому ще за життя любов і повагу пастви, а після кончини стали підставою до благоговійного вшанування його пам’яті.

Дуже любив святитель Інокентій служити Божественну літургію. До останніх днів свого життя намагався він не впускати можливості тут, на землі, з’єднатися з Христом. Останній раз звершував він Божественну літургію на день Покрови Пресвятої Богородиці, а потім у недільний день 3 жовтня. Після цього немочі людські прикували владику до одра. Хвороба то посилювалася, то відпускала. У хвилини погіршення здоров’я владика скликав братію, дякував тим, хто служив йому, за любов і піклування, роздавав на пам’ять дещо зі своїх речей, а тим, кому подарунків не вистачило, обіцяв при першому зміцненні сил обов’язково винагородити. Дуже сумував владика, що залишає Вознесенський храм у несправному стані, і не раз висловлювався, що якби видали йому платню, то першу тисячу рублів витратив би на побудову кам’яної церкви. Платні за життя він так і не дочекався. Рішення про нарахування йому утримання прийшло тоді, коли він уже ні в чому земному не мав потреби.

У четвер 25 листопада страждання святителя стали надзвичайними. Братію і всіх міських священиків він просив молитися про себе і відслужити після літургії параклис. У суботу 27 листопада 1731 року в сьомій годині ранку Господь навіки упокоїв святителя. Монастирський дзвін сповістив про його кончину, що настала в присутності його духівника ієромонаха Корнилія (Бобровникова), братії та келійників. Покійного зодягли у його волосяницю, поверх якої наділи підрясник з китайського шовку і шовкову мантію. Голову владики покрили клобуком, у якому він ходив за життя.

Про кончину владики було доповідено віце-губернатору Жолобову. Віце-губернатор, надмірно корислива і алчна людина, вирішив скористатися нагодою і відібрав не тільки все майно владики, а й частину монастирського надбання. Обібравши таким чином обитель, він позбавив братію не тільки можливості поховати святителя Інокентія, але навіть літургію неможливо було звершувати через відсутність вина. І тільки після наполегливого прохання Жолобов виділив на поховання святителя триста рублів, заборонивши при цьому надалі звертатися до нього. Поховання святителя було звершено 5 грудня. Труну з соснового дерева було оббито чорним оксамитом. Пречисте тіло владики водворили в кам’яному склепі під вівтарем дерев’яної церкви на честь Тихвинської ікони Божої Матері, зведеної в 1688 році старцем Ісаією.

Незабаром після кончини святителя Господь явив суд над його кривдниками. Архімандрит Антоній (Платковський), до останньої міри знечещений у Пекіні іновірцем Лангом, який публічно і жорстоко побив його, у кайданах був провезений повз Вознесенську обитель до Петербурга. Там на нещасного чекали позбавлення сану і ув’язнення. Віце-губернатору Жолобову за вироком кримінального суду в Петербурзі було відрубано голову. Обидві ці події вразили промислительністю всіх, навіть найзакосніліших у невір’ї. Але якщо частина маловірів ще потребувала зовнішніх переконань, вірна паства зберігала серцеве сподівання, що Господь не дасть «преподобному Своєму побачити тління». Через тридцять три роки після кончини святителя під час ремонту Тихвинської церкви було виявлено, що тіло його, одіяння і навіть оксамит на труні не торкнуло тління, хоча саме місце поховання було сирим і затхлим.

Ще через два роки настоятель Вознесенського монастиря архімандрит Синесій, майбутній світильник Сибірської Церкви, прославлений Господом у 1984 році, у день храмового свята Вознесіння Господнього став свідком такого чуда. За трапезою після Божественної літургії був присутній губернатор, німець Фрауендорф. Про нетлінні останки святителя він був досить начутий і дуже хотів подивитися їх. Скільки не відхиляв це бажання іновірця присутній на святі єпископ Софроній, також майбутній угодник Божий, змінити рішення губернатора не вдалося. Владика Софроній, преподобний Синесій і Фрауендорф підійшли до могильного склепу святителя, але... не змогли побачити труни — вона була вкрита густим непроникним шаром снігу. Після від’їзду губернатора навіть слідів снігу не могли виявити.

Через сімнадцять років після цього чуда, після численних заяв приватних осіб, що пережили молитовне заступництво святителя Інокентія після молитви біля його чесних останків, було ще одне посвідчення, що мощі святителя перебувають під особливим покровом Божим. 11 червня 1783 року при сильному вітрі загорілася Вознесенська обитель. Весь Іркутськ від малого до великого прибіг на пожежу, але погасити її не було можливості. Полум’я охопило всі кам’яні будівлі обителі і, звісно, дерев’яну Тихвинську церкву, під якою спочивали мощі святителя. Надій на порятунок нетлінних мощей угодника Божого не залишалося жодних. Тоді городяни звернулися до преємника владики Софронія, преосвященного Михайла (Міткевича), який прибув на пожежу, з проханням спробувати дістати мощі з вогню. «Якщо покійний Інокентій догодив Богу, — відповів той, — то заради його нетлінних мощей Всемогутній Господь врятує і церкву». У ту ж хвилину вогонь втратив силу над осяяною благодаттю церквою. Милістю Божою вона простояла до початку XX століття серед кам’яних, знову відбудованих стін і будівель монастиря, як незаперечне свідчення здійсненого над нею чуда.

У літописі Іркутська свідки пожежі записали: «У неділю Всіх Святих (11 червня) 1783 року, пополудні годині о четвертій, монастир Вознесенський згорів, а саме келії всі, три церкви — дві кам’яні зовні й всередині без залишку; при тому два дзвони розбилися, а інші зіпсувалися. Великий страх був! До того була перевелика погода. А святі образа і що було в церквах: книги, ризи й інше, огорожа вся і два кедри архієрейські згоріли без залишку. Залишилася одна дерев’яна церква Тихвинської Богородиці, де архієрей похований».

Чудеса від мощів святителя множилися. Віра в його заступництво перед Господом передавалася з роду в рід. Багато хто служив панахиди у нього на могилі й отримував просиме! Слава про нового заступника множилася серед православних. Угодник Божий не відкидав молитов шанувальників ні в Тулі, ні в Якутську, ні в Петербурзі. Звідусіль єпархіальному начальству слалися письмові свідчення про його заступництво. В останніх числах вересня 1800 року преосвященному Веніаміну, єпископу Іркутському, прийшов лист за підписом 389 осіб із викладенням прохання про відкриття чесних і нетлінних мощей святителя для всенародного вшанування. Остання вимога привела владику Веніаміна в певне збентеження, розв’язанню якого допомогло секретне інспектування Іркутського краю. За найвищим повелінням тут перебували сенатори Ржевський і Левашов, які також направили владиці Веніаміну лист. «Як самовидці, — писали сенатори, — не тільки нетлінності тіла цього, як самі відчували благоухання, як особисті свідки розповідей про його багаторізноманітні чудеса, вважаємо за обов’язок мати від Вашого преосвященства, що десять років управляє єпархією, всі відомості про нетлінного чудотворця для доповіді за нашим обов’язком государю імператору».

Преосвященний передав сенаторам лист для государя і приклав до нього виписку про випадки чудотворінь від мощів святителя, числом понад сто. Государ зажадав від Синоду розгляду справи, і вже за розпорядженням Синоду в Іркутськ прибув Казанський вікарний архієрей Іустин. Владика Іустин особисто оглянув мощі святителя, розпитав під присягою деяких свідків чудотворінь і разом із єпископом Веніаміном 5 березня 1801 року доповідав Синоду. Доповідь ця містила докладний опис огляду мощів, проведений для більшої достовірності в присутності світських осіб — губернатора Олексія Івановича Толстого з чиновниками, міського голови купця Петра Авдєєва з багатьма почесними громадянами. Всі учасники огляду підтвердили дійсну збереженість останків святителя. Труна і облачення святителя були також у повній нетлінності. Це через сімдесят років після поховання!

Донесення єпископів Веніаміна та Іустина ввело Святіший Синод у глибоку задуму. Через два роки Синод направив владиці Веніаміну запит про те, чи не спостерігаються зміни в тілі святителя Інокентія і чи не було за цей час достопам’ятних подій. Преосвященний Веніамін відповідав, що змін у стані мощів, як і раніше, не спостерігається, всенародне вшанування святителя триває і шириться, що сам він, єпископ Веніамін, «переконаний совістю визнавати клопотання святого Інокентія біля милосердя Божого поважним». Але і цей лист не мав дії. Синод мовчав ще рік. Нарешті, до першоприсутнього члена Синоду митрополита Амвросія і до обер-прокурора Голіцина було направлено представлення від генерал-губернатора Сибіру Селіфонтова, в якому він, особисто свідчачи нетлінність мощів святителя, висловив своє і всієї Сибіру наполягання про відкриття нетлінних мощів.

Далі тягнути було неможливо, і в перший день грудня 1804 року Святіший Синод з найвищого дозволу оголосив: тіло першого єпископа Іркутського Інокентія оголосити за абсолютно святі мощі і з належним благоговінням Іркутському єпископу Веніаміну з іншим духовенством поставити в церкві Іркутського Вознесенського монастиря нагорі, або в іншому гідному місці, з установленням святкування йому 26 листопада, на день пам’яті преставлення цього святителя. Надалі відправляти всеношні бдіння і молебні співи святителю і в церковні книги внести необхідні доповнення: «Листопада 26 числа пам’ять преставлення святителя Інокентія, першого єпископа Іркутського, чудотворця».

Жадана звістка про відкриття мощів святителя Інокентія в Іркутську була отримана 19 січня 1805 року. Найближчої ж неділі, буквально через два дні, всенародно був відслужений подячний молебень Господу Богу. Після цього почалося приготування до надзвичайного торжества. 2 лютого, на Стрітення Господнє, преосвященний Веніамін прийняв святі мощі зі склепу, поставив їх посеред Тихвинської церкви і відслужив перед ними Божественну літургію. Через тиждень, 9 лютого, мощі святителя при величезному скупченні народу урочисто, з хресною ходою і попереднім несенням чудотворної ікони Казанської Божої Матері, були перенесені з Тихвинської церкви в соборну Вознесенську.

Тут мощі спочивали п’ятдесят п’ять років, до часу, поки не знадобилося розбирати Вознесенську церкву через ветхість. Дванадцять років пролежали вони в Успенському храмі Вознесенського монастиря і 15 жовтня 1872 року були повернуті під склепіння відбудованого на старому місці благолепного храму Вознесіння Господнього. У пам’ять про перше перенесення мощів святителя щорічно в Іркутську відбувалася хресна хода з іконою Казанської Божої Матері. Так було аж до 1920 року, часу найжорстокіших гонінь на християн.

З зими 1920 року почалися арешти насельників Вознесенської обителі. Був заарештований і підданий тортурам настоятель монастиря єпископ Іркутський Зосима (Сидоровський). 1 лютого в монастирі заарештували видатних ієрархів Сибіру, що приїхали на поклоніння мощам святителя Інокентія: єпископа Барнаульського Гавриїла (Воєводіна, † 1938), єпископа Петропавловського Мефодія (Краснопьорова, † 1921), єпископа Березівського Іринарха († Синеокова-Андреєвського, 1933). У 1921 році влада вчинила акт святотатства: мощі святителя Інокентія були розкриті для «медичного огляду». Новий настоятель монастиря, єпископ Кіренський Борис (Шипучин, † 1937), звертаючись до духовенства і прихожан, писав: «Вчора, 11 січня, мощі святителя Інокентія були розкриті. Облачення й одяг зняті, нетлінне тіло оголене і залишене в храмі відкритим. Церква замкнена. Богослужіння припинені. Монастир охороняється червоноармійцями». Пізніше під посиленою охороною мощі були відвезені в невідомому напрямку...