Щорічно 15 серпня представники різних християнських конфесій вшановують пам'ять Божої Матері. Зокрема, у візантійській традиції відзначають Успіння, тоді як римо-католики називають цю подію Внебовзяттям. Своєю чергою, лютерани вшановують день св. Діви Марії, Матері Божої. Крім того, Етіопська Церква згадує її перехід до Неба 9 серпня, святкуючи Вознесіння тіла нашої Діви Марії Богородиці. Вірменська ж спільнота відзначає Успіння в неділю проміжку між 12 і 18 серпня (цьогоріч дата припадає на 16 серпня).
У канонічних текстах Святого Письма немає детальних згадок про те, як складалося подальше земне життя Пресвятої Богородиці після Зіслання Святого Духа. Відомо лише про слова Ісуса “Ось матір твоя”, після яких його учень Йоан Богослов “узяв її до себе” (Йо. 19, 27). Саме тому Церковне Передання пов’язує подальше проживання Марії з Єрусалимом та Ефесом, а четвертому євангелисту приписує створення найдавнішого апокрифа, присвяченого завершенню земного шляху Марії та її переходу у вічність. У візантійській традиції цей твір відомий як “Слово на Успіння Святої Богородиці Святого Йоана Богослова”, а в латинській — як “Переход Святої Марії”. Дослідники найчастіше датують його появу кінцем II або початком III століття, хоча деякі вчені схиляються до кінця VI століття.
Письмові пам’ятки наступних епох та гомілії Отців Церкви доповнили історію взяття Пресвятої Богородиці до Неба новими подробицями. Проте головний сенс свята, який щороку урочисто переживають як на Сході, так і на Заході, залишається незмінним: Ісус переніс свою Матір у тілі та душі до Божественної слави, уготувавши цей шлях і для кожного вірного.
Згадане “Слово на Успіння” написане як повчальна розповідь від імені св. Йоана Богослова та містить безліч містичних видінь, що супроводжували переход Богородиці. Дія розгортається у Вифлеємі, де Марія жила разом із трьома дівами та регулярно навідувала гроб свого Сина у Гетсиманії для молитви й кадіння ладаном. Таким чином, апокриф підкреслює унікальну місію Пресвятої Богородиці у справі спасіння людства, водночас підпорядковуючи її шанування прославі самого Ісуса Христа.
Протягом усього сюжету юдейські первосвященики намагаються перешкодити поширенню віри в Нього як у Мессія та Божого Сина, організовуючи переслідування Богородиці. Зокрема, до гробу в Гетсиманії відправляють варту, яка мала заборонити Марії кадити ладан, проте вона стає для них невидимою завдяки світлій хмарі та безперешкодно продовжує молитися.
Згодом біля Ісусового гробу з’явився архангел Гавриїл, який сповістив про швидкий відхід до Неба. Марія повернулася до Вифлеєму, де ревно молилася і просила Всевишнього зібрати до неї всіх апостолів. Поєднання оповіді з молитовними зверненнями є важливою особливістю “Слова на Успіння”. Як і під час Благовіщення, небесний вісник славить Діву, а згодом лунають молитви самої Марії та апостолів, яких Святий Дух чудесним чином доправив на хмарах із місць їхньої проповіді чи поховання.
Зібравшись у Вифлеємі, апостоли стали свідками надзвичайних знаень: гучних громів, звуків, схожих на рух незліченних колісниць, появи небесних сил та святих, зупинення сонця й місяця над будинком, а також численних зцілень сліпих, глухих, кульгавих, прокажених та одержимих. До оселі, де Богородиця готувалася до вічності, масово стікалися люди.
Отримавши цю звістку, юдеї скерували туди загони для зриву процесії, але нападників зупинила невидима сила. Подібно до подій Христових Страстей, юдейська верхівка змусила римського прокуратора втрутитися, пригрозивши доносом імператору, після чого той вислав до Вифлеєму військо.
Водночас апостоли за підтримки Святого Духа перевезли Богородицю до її єрусалимського дому, де вони безперервно молилися, а хворі люди продовжували отримувати зцілення. Усі ці дива чітко вказують на те, що хоч дія відбувається через Богородицю, джерелом сили є Бог. Коли ж юдеї спробували увірватися всередину зі смолоскипами, щоб знищити тіло Марії, вогняний стовп із дверей знищив нападників.
Кульмінацією твору є прихід Ісуса в супроводі небесного віська та його розмова з Матір’ю. Вона просить благословення для кожного, хто шануватиме його через неї, на що отримує обітницю Спасителя: “Кожна душа, що прикликає твоє ім’я, не буде осоромлена, але знайде милосердя, і розраду, і підтримку, і впевненість як у теперішньому житті, так і в майбутньому перед Отцем моїм Небесним”.
Після спільної молитви апостолів і ангельського хору Ісус прийняв душу своєї Матері до Неба під супровід дивних пахощів та сяйва. Згодом цей сюжет стане основою іконографії Успіння, де Христос тримає на руках душу у вигляді сповитого немовляти. Так Марія народилася для небесного життя.
Для вшанування тіла Богородиці апостоли обгорнули його, поклали на одр і рушили до Гетсиманії. Апокриф згадує юдея Атонія, який намагався перекинути похоронний одр, але архистратиг Михаїл відтяв йому руки. Починаючи з XII століття, цей епізод також зайняв своє місце в іконографічних творах свята, завершившись покаянням Атонія та зціленням, яке дарував йому Бог.
Згодом процесія безперервних молитов дійшла до Гетсиманії, де тіло Марії поховали в новому гробі поруч із місцями спочинку її обручника Йосифа та батьків — Йоакима і Анни. Сьогодні на цьому місці розташована підземна каплиця Успіння Пресвятої Богородиці, зведена у XIII столітті.
Протягом трьох днів із гробниці линули неземні пахощі та ангельські співи. На третій день тіло Марії також було вознесене до Неба під супровід світла й присутності праведників — Єлисавети, Анни, Авраама, Ісаака, Якова, Давида та інших святих.
Перехід Марії з тілом і душою до небесної слави став прообразом того, що очікує на всіх вірних у Христа. Ця істина утвердилася у Церкві від самих її витоків, згодом сформувавшись у різноманітні регіональні традиції святкування.
Після того як Ефеський Собор 431 року офіційно затвердив догмат про Богоматеринство Марії, розпочалося її активне літургійне вшанування. Найдавніші тексти про перехід Богородиці датуються V століттям і приписуються Патріарху Анатолію. У наступні століття їх доповнили Герман Константинопольський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський та Теофан. Невдовзі після Собору з'явилося окреме свято Марії-Богоматері, яке у VI столітті набуло теперішньої назви — Успіння.
Водночас Олександрійський Патріархат у VI столітті розділяв дві події на Успіння (6 січня) та Внебовзяття (9 серпня), окремо акцентуючи на земній кончині Богородиці та її переході з тілом до Неба. Натомість у Константинополі імператор Маврикій встановив дату святкування 15 серпня на честь своєї перемоги над персами.
У VII столітті східну традицію запозичив Рим завдяки понтифікату Папи Сергія І, а з VIII століття свято поширилося на всьому християнському Заході як Внебовзяття. 1 листопада 1950 року Папа Пій XII видав Апостольську конституцію “Munificentissimus Deus”, якою проголосив догму про Внебовзяття Марії “з тілом і душею до небесної слави”. У латинському обряді цей момент також символічно доповнюється коронуванням Богородиці Пресвятою Трійцею у Небі, що відображено у молитві на вервиці.
На Заході виникла традиція напередодні свята збирати лікарські трави та освячувати їх після Літургії 15 серпня, а у XVIII столітті цей звичай поширився і на українських землях. Водночас грецькі типіки з XII століття здебільшого приписують приносити на освячення виноград. Попри свою популярність, ці практики не мають догматичного характеру і є виявом вдячності Богу за плоди нового врожаю з проханням про захист людей і тварин від хвороб.
Атмосферу свята найкраще передають не стільки народні звичаї, скільки літургійні тексти. Для підкреслення пасхального виміру Успіння у храмах виставляють символічний гріб Богородиці із зображенням її тіла на плащаниці, а Єрусалимський устав приписує звершувати Утреню, яка за структурою нагадує богослужіння Великої Суботи.
Святкові піснеспіви звеличують радість переходу Божої Матері, зібрання апостолів та оживотворення світу, закликаючи прославляти її у псалмах, оскільки вона “молитвами своїми ізбавляє від смерті душі наші”.