26.02.2021
Інтерв'ю з владикою Варсонофієм про його архіпастирське служлення та поточний стан справ у єпархії.
Ми зустрілися з митрополитом Вінницьким і Барським Варсонофієм у тимчасовому офісі Вінницької єпархії, розташованому в приміщенні православної школи при Крестовоздвиженському храмі у Вінниці. Ще під час поїздки в поїзді вдалося ознайомитися з публікацією про життя цієї єпархіальної структури, де автори влучно порівняли це місце з бурхливим вулик. Дійсно, там панує активне життя, на відміну від захопленої будівлі єпархіального управління, де під час нашого візиту ми не знайшли нікого, окрім нудьгуючого сторожа. Владика Варсонофій очолив кафедру вкрай складний період.
– Владико, у 2018 році відбувся так званий «раскольницький собор», після якого Ви стали очолювати Вінницько-Барську єпархію. За яких саме обставин це трапилося?
Для мене це призначення стало повною несподіванкою. 17 грудня, у день пам'яті великомучениці Варвари, я якраз звершував Літургію, коли мені повідомили про рішення Священного Синоду направити мене на Вінницьку кафедру. Все відбувалося одразу після лжесобору та переходу нашого колишнього ієрарха Симеона на бік нової церковної структури. Мені довелося їхати до Вінниці, щоб підтримати духовенство та захистити канонічну Церкву в той напружений момент. Ситуація була надзвичайно важкою, оскільки тодішній державний апарат повністю грав на користь нової структури. Мене навіть намагалися не пустити до міста. Хоча на дворі був 2018 рік і всі декларували демократію та свободу, губернатор провів спеціальну нараду, на якій вирішили закрити місто для мого в'їзду. Тоді діяло воєнне введене президентом стан (грудень 2018 року), і Вінниччина входила до переліку прикордонних регіонів, що створювало реальну загрозу моїй ізоляції від пастви.
Я ретельно обмірковував усі можливи варіанти приїзду, адже номери мого автомобіля вже внесли до всіх чорних списків на блокпостах. Зрештою, я вирішив подорожувати потягом.
Переговори тривали постійно, і головним аргументом влади проти мого в'їзду було те, що я нібито їду захоплювати Преображенський собор, що викличе масову агресію та сутички в суспільстві. Це яскраво демонструє методи вибудовування відносин з УПЦ та створення ПЦУ під тиском державних органів. Починаючи з 15 грудня, адміністративна машина діяла проти Української Православної Церкви попри гучні заяви про вільний вибір віруючих. З екранів телевізорів лунали заклики про толерантність, тоді як у кабінетах розроблялися чіткі схеми тиску та залякування релігійних громад.
Згідно з планами Петра Порошенка та місцевих голів адміністрацій, після «раскольницького собору» мало перейти 30% храмів, після вручення томосу — 50%, а після Великодня — 70%. Чиновники вимагали відзвітувати про виконання цих завдань з кожної райдержадміністрації.
– Наскільки успішним виявився цей план на практиці?
Вони самі згодом визнали його повний провал. Для тиску використовували судові переслідування, психологічний тиск та погрози настоятелям втратою роботи, житла чи матеріальної допомоги. Чиновники переконували священиків: «Вибирайте: залишитеся голодними чи перейдете до нас». Проте на місцях багато керівників громад відмовилися брати участь у цьому цькуванні, розуміючи сакральний характер церковного життя.
В адміністрації президента розраховували на ланцюгову реакцію після залякування духовенства, проте ефект виявився зворотним — люди згуртувалися. Коли 18 грудня 2018 року я прибув до Крестовоздвиженського храму, маючи менше доби на організацію поїздки, мене вразила величезна кількість людей, які прийшли на зустріч попри мороз і сніг. Це стало найкращим доказом того, що державне втручання лише зміцнило вірян.
Зрештою, заявлені показники у 70% перейшлих громад виявилися фікцією — на сьогодні йдеться приблизно про 4%. Організатори процесу просто не врахували глибину віри православних християн, які довіряють Богу, а не політичним маніпуляціям.
– Чому Священний Синод обрав саме Вашу кандидатуру на цю кафедру?
Точних аргументів мені не називали, але я припускаю, що Синод намагається залучати вихідців із конкретних регіонів, аби уникнути зайвого протистояння. Оскільки я народився тут, на Подільській землі у Вінницькій області, це, мабуть, і стало вирішальним фактором.
– Чи є надія повернути канонічній Церкві захоплені собор та єпархіальне управління, які забрав колишній митрополит Симеон Шостацкий?
Так, надія є, і я вірю, що з часом усе повернеться на свої місця. Усе майно єпархії, яке десятиліттями будували попередні архіпастирі — митрополити Миколай, Агафангел, Макарій та сам Симеон разом із духовенством, було передане за допомогою заздалегідь підготовлених юридичних схем та довіреностей юристу.
Сьогодні будівля єпархіального управління пустує, тоді як наша чисельна паства тулиться у школі. Попри те, що судові інстанції та правоохоронні органи під впливом політичної кон'юнктури закривають наші виробництва та уникають об'єктивного розгляду справ, ми не зупинимося. Ми доведемо правду в судах, адже правда на нашому боці.
– Скільки монастирів та ченців залишилися вірними канонічній Церкві?
Усі три монастирі єпархії — Браилівський жіночий, Барський жіночий та Лемешівський чоловічий — у повному складі залишилися в лоні УПЦ. Жоден чернець чи черниця не пішли у нову структуру. Ігуменя Антонія та отець Марк одразу чітко заявили про свою вірність Церкві, де прийняли постриг і хрещення.
– Яких результатів вдалося досягти за понад два роки Вашого служіння у Вінницько-Барській єпархії?
Головним завданням було зберегти вірян і не дати їм зламатися під тиском. Ми освятили 6 нових храмів, готуємо до відкриття ще близько п'яти, а також відкрили тимчасові молитовні приміщення у Стрижевці та Малій Стадниці замість незаконно відібраних церков. Наш юридичний відділ на чолі з отцем Володимиром супроводжує близько 30 судових процесів задля захисту прав громад.
ЗМІ намагалися сформувати проти нас брехливий образ «агентів Кремля», проте згодом чимало людей усвідомили обман і повернулися до канонічної Церкви. На початок 2021 року кількість парафіян значно зросла.
– Як змінилася ситуація у самому Вінницькому кафедральному соборі?
Після переходу Симеона віруючі люди, які десятиліттями наповнювали храм, забрали свої речі та пішли разом із духовенством до інших парафій Вінниці — до отця Миколая, отця Сергія у Сретенський храм та отця Валерія у Георгієвський. У соборі ж залишилися переважно випадкові люди або ідеологічно налаштовані громадяни. Проте ми залишаємося вірними агентами Христовими, а не політичними діячами, і віримо, що Господь поверне нам наш собор.
Бесіду вели Денис Лапин, Андрей Теплицкий, Telegram-канал «Вітраж інформ» спеціально для порталу «Православна Життя»