21.05.2021
Тепла розмова в затишному Іонинському монастирі відбувалася у невеличкій чайній, вийшовши з якої потрапляєш у дивовижний світ, створений, зокрема, і стараннями Владики Іони. Гість «Православного життя» – архієпископ Обухівський, очільник синодального відділу УПЦ у справах молоді, намісник Іонинського монастиря Іона Черепанов.
– Деякі єпископи й митрополити вважають, що їм не потрібно перебувати в соціальних мережах і взагалі воліють ізолюватися від інтернет-життя. Ви ж неймовірно активні у Фейсбуці. Чому? Для чого це необхідно?
– Чесно кажучи, відповісти на це запитання непросто. Я вважаю, що кожен обирає брати участь чи не брати участь у соцмережах на власний розсуд. Зрештою, більшість архієреїв у нас уже досить похилого віку, і період їхнього дорослішання припав на часи, коли про жодні соцнети ще й не йшлося.
Я дещо молодший, та й обіймаю відповідну церковну посаду з роботи молоддю... Тому мені так чи інакше доводиться бути в курсі якихось сучасних новинок.
Це не означає, що бути присутнім у соцмережах добре, а уникати їх погано, чи навпаки. Просто кожен визначає власну міру спілкування зі світом, свій спосіб комунікації з паствою та суспільством відповідно до того, що йому ближче.
Хтось, можливо, готує телепередачі, хтось звертається з посланнями, хтось знаходить контакт із людьми через особисте спілкування. Мені, через те, що я очолюю молодіжний відділ, доводиться користуватися певними соцмережами. Але я не заходижу до зовсім уже молодіжних платформ на кшталт «ТікТоку», адже це взагалі крайній прояв деградації соцсетей до повного примітивізму.
– Я ознайомлювався з вашою біографією. Що вас у дев'яностих роках, як юнака, котрий навчався у престижному медичному виші, спонукало кардинально змінити своє життя та прийняти чернечий постриг?
– Уже під час навчання в медінституті я був більш-менш віруючою людиною. До храму почав ходити ще в старших класах школи. У медінституті після першого курсу я вперше потрапив до Києво-Печерської лаври. Цікаво, що на мене вплинули не якісь аскетичні книги, яких тоді фізично не існувало (це був 1990 рік, час Радянського Союзу).
Мене вразила зовсім проста річ. Влітку 1990 року я потрапив до Лаври, щоб допомогти братії з прибиранням території. Мене запросив співробітник Воздвиженської церкви на Подолі, яку я тоді відвідував. До речі, цей співробітник нині є ченцем Печерської лаври – отець Силуан.
Ми попрацювали, і братія запросила нас на трапезу. Мене вразила братська трапеза: як усі брати співають перед нею, як під час неї читають житія святих, а після – разом моляться. Це єдинення мене настільки зачарувало, що я зрозумів: я хочу жити саме так.
Згодом я все частіше приїздив до Лаври у суботи, потоваришував із послушниками та братією. Я зрозумів, що навіть закінчивши інститут, за фахом працювати не буду, а піду в монастир. Після третього курсу, у 1992 році, я «завалив» сесію і пішов до святої Лаври. І ніколи про це не шкодував.
– Тобто ви не жалкуєте, що не створили сім'ю і не збудували світську кар'єру в медичній сфері?
– Знаєте, я не настільки самовіддана людина, щоб мати сім'ю. Родина – це справжній подвиг. У монастирі людина спілкується з Богом і братією, і завжди має свободу вибору щодо кола спілкування. У сім'ї ж, зробивши вибір одного разу, людина зобов'язана щодня знаходити одного й того ж супутника цікавим, терпіти його недоліки та покривати їх любов'ю. Для мене це немислимий подвиг.
– Ви стали намісником Іонинського монастиря у 28 років. Це неймовірний кар'єрний зліт. Чи була чиясь протекція, чи це промисел Божий?
– Звісно, все відбувається за промислом або попущенням Божим. Коли нашого першого намісника архімандрита Агапита призначили єпископом на Закарпаття, покійний Предстоятель митрополит Володимир запитав його про наступника. Отець Агапит назвав мене. Митрополит Володимир спочатку подивився з подивом, бо я виглядав зовсім юним, але згодом мене затвердили на посаді.
Я ніколи не сприймав це як кар'єру. Кар'єра – це прагнення до особистого піднесення. Монах же подібний до солдата Церкви, який просто виконує благословення священноначалля. Керівна посада насамперед означає величезну відповідальність за колектив, братію, храм і парафіян, до чого я ставився спокійно.
– Чи відрізняється нинішня молодь від тієї, що приходила до церкви 30 років тому?
– Цікаво, що сучасне покоління 20+ дуже схоже на наше бажанням пізнавати віру, жити повноцінним євхаристійним життям та читати духовні книжки. Натомість покоління 30+ часом здається дещо втраченим через формування у важкі дев'яності роки, коли їхні батьки були зосереджені на виживанні.
Нинішня молодь серйозно ставиться до життя, записується на курси, читає літературу і глибоко занурюється у віру. Це абсолютно нове покоління, яке дає мені підстави вважати, що у Церкви прекрасне майбутнє.
– Що робити із насаджуваними через інтернет ліберальними цінностями та егоцентризмом?
– Боротися з цим прямими методами практично марно. Як казав Блаженнейший митрополит Онуфрій, замість того, щоб залишати тих, хто вже прийшов до Церкви, і йти проповідувати тим, кому це не потрібно, ми маємо зосередитися на допомозі нашим вірянам.
– Як на житті Іонинського монастиря позначився розкольницький «собор» у грудні 2018 року?
– Жодним чином. Я знаю лише одиниці людей, які перейшли до новоствореної організації – це ті, хто й раніше тяжів до подібних структур. Наші прихожани приходять до храму заради Христа, а не політики, тому на них це ніяк не вплинуло.
– Чи правда, що Петро Порошенко сприяв відновленню обителі та вимагав її передачі розкольниках?
– Порошенко не брав жодної участі у відновленні монастиря. Він лише іноді допомагав із дитячими подарунками на свята через свій фонд. Після своєї інаугурації він заводив розмову про «об'єднання православ'я», на що я відповів, що це нереально. Зрештою, нічого суттєвого не змінилося: як були дві раскольницькі структури й одна законна Церква, так і залишилися.
– Як ви ставитеся до нинішньої політики влади щодо релігійних питань?
– З Церквою боротися неможливо – це завідомо програшна справа для будь-якої державної структури, чи то Римська імперія, чи Радянський Союз. Історія доводить, що Церква Христова існуватиме до кінця віку. Щодо наших президентів, то Господь хай дарує їм розуміння, адже багато їхніх рішень зумовлені зовнішніми обставинами.
Розмовляли Денис Лапин і Андрей Теплицкий