Чотирнадцятого серпня релігійні громади традиційно відзначають перенесення чесних мощів преподобного Теодосія, ігумена Печерського. Ця пам'ятна дата приурочена до подій 1091 року, коли нетлінні останки святого перемістили до кам'яного собору, закладку якого він розпочав особисто, а завершення будівництва відбулося вже після його упокорення.
Бу майбутній подвижник народився на початку XI століття у заможній родині, що мешкала у місті Василів поблизу Києва. Рано втративши батька, юнак прагнув присвятити себе глибокому духовній праці, чому всіляко противилася його мати. Численні спроби знайти прихисток у грецьких обителях не мали успіху, поки він зрештою не прибув до Києва до преподобного Антонія Печерського, який об'єднував прихильників чернечого усамітнення у печерах над Дніпром.
Саме там він прийняв постриг. Один із ранкових канонів описує його шлях так: «Молитвами, чуванням і псалмоспівом свою душу неустанно раєм божественним творив». Окрім цього, чернець не цурався важкої фізичної праці та тримав суворий піст.
Отримавши єрейське свячення від Бога, він ревно виконував свої обов'язки, що також згадується у богослужбових текстах від 3 травня: «Ти був єреєм Божим незлобивим, отче священний...».
Коли старець Антоній усамітнився в іншому місці, очолювати братію спочатку став чернець Валаам, а у 1052 році (за іншими хроніками — у 1062 році) ігуменську посаду обійняв Теодосій.
Він активно взявся за впорядкування чернечого побуту, взявши за зразок статут св. Теодора Студита. Мешканці наддніпрянських печер гуртувалися навколо дерев'яного храму Успіння Пресвятої Богородиці, вели спільне господарство, проте зберігали і традиції індивідуального пустельництва. Під час Великого посту ченці повністю йшли у віддалені печери і поверталися лише напередодні Воскресіння Христового.
Засоби до існування заробляли працею: виготовляли головні убори, пряли вовну. З часом почали розвиватися іконопис та лікарська справа, подарувавши історії такі імена, як святий Аліпій Іконописець та безсрібник Агапіт. Наслідуючи святого Василія Великого, Теодосій організував при обителі притулки для безпритульних і бідних, а також відкрив двері для прочан.
Згодом Лавра перетворилася на вагомий просвітницький центр. Тут перекладали та переписували праці Святих Отців. Письменницький доробок самого ігумена включає проповіді, а також повчання «Про покаяння» і «Проти корисливості». Авторитет наставника був настільки високим, що згодом пізніші автори підписували його іменем свої твори. Зокрема, у XV столітті з'явилося «Питання благовірного князя Ізяслава про латинян», яке увійшло до складу «Києво-Печерського патерика».
Хоча обитель і користувалася підтримкою київського князя Ізяслава, дослідник Григорій Лужницький у своїй праці «Українська церква між Сходом і Заходом» вказує на ймовірну прихильність Теодосія до західних ладів церковного устрою, визначаючи його курс як «проримську орієнтацію», на противагу поглядам Антонія.
Коли у 1073 році чернігівський князь Святослав вигнав свого брата Ізяслава та захопив київський стіл, ігумен відкрито засудив його вчинок. У той період якраз зводився кам'яний Успенський собор, на будівництво якого Святослав згодом виділив кошти. Проте сам будівничий завершення робіт не побачив — 3 травня 1074 року він відійшов у вічність.
Посмертна доля мощей
Спочатку тіло подвижника спочивало у печері, де він подвизався. Після завершення спорудження мурованого храму, 14 серпня 1091 року, його мощі урочисто перенесли туди. Ця подія увійшла до церковного календаря як день особливого поминання. Дещо згодом, у 1108 році, митрополит Никифор офіційно канонізував святого. Під час монголо-татарської навали останки були надійно заховані під церквою і досі не знайдені.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ «Свята Літургійного року».
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##