06.10.2026
Церковна історія знає чимало документів, які їхні автори створювали не для майбутніх поколінь, а для сучасників. Такі матеріали цінні тим, що їх не намагаються прикрасити: люди відверто розповідають про те, що бачили власними очима. Оприлюднений нещодавно звіт константинопольського клірика про події грудня 2018 року в Києві належить саме до таких свідчень. Він готувався для однієї конкретної людини — Патріарха Варфоломія, і в ньому в хронологічному порядку викладено події того тижня, коли формувалася структура, нині відома як «Православна церква України».
Минуло майже вісім років. ПЦУ функціонує, її визнали 4 Помісні Церкви з 15, а українська влада передає їй храми, попередньо сфальсифікувавши папери та переважно силовим методом відбираючи їх у законних власників — парафіян Української Православної Церкви. Саме цей новоутворений релігійний об'єкт підносять світові як «єдину Церкву українського народу». Проте тепер, коли перед нами є документальне свідчення внутрішньої кухні її створення, варто поставити запитання, важливе для кожного християнина. Воно має не політичний і навіть не канонічний, а суто духовний характер: де у всьому цьому присутній Святий Дух?
Ознаки присутності та відсутності Духа
Церква здавна орієнтувалася на певні критерії, за якими можна розпізнати Божу волю. Апостольський собор в Єрусалимі завершився формулюванням «угодно Святому Духу і нам» (Діян. 15:28). Тоді зібралися люди, які спілкувалися вільно, без тиску, відкрито дискутували та досягли злагоди в єдиномислії. У день Пятидесятниці Дух Святий зійшов на апостолів, які перебували «одностайно разом» (Діян. 2:1), а першим плодом цього стало взаєморозуміння між різними народами. Апостол Павло визначає плоди Духа як «любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віру, лагідність, стриманість» (Гал. 5:22–23). А там, де перебуває Дух Господній, за його ж словами, «там свобода» (2 Кор. 3:17).
Якщо ж звернутися до опублікованого американською редакцією СПЖ документа, ми побачимо зовсім іншу картину. Екзархи Константинопольського Патріархату відчували колосальний тиск з боку українського державного апарату. До них навідувалися представники спецслужб із доповідями про те, хто саме з єпископів канонічної Церкви нібито «таємно прагне» долучитися до нової структури, а обговорення Статуту проходило під наглядом державних чиновників.
Понад те, самі екзархи побоювалися прослуховування телефонів і через це перейшли на паперові записки, оскільки, зафіксовано в документі, «будь-яке наше обговорення буде зірване через постійне стеження». Серед ночі голову делегації Константинопольського Патріархату викликали до Президента, де в кабінеті також був присутній керівник спецслужб. Наступного дня делегацію під конвоєм поліції доставили у палац, відібрали засоби зв'язку, провели обшук і повідомили про «затримання та заборону виїзду з країни». Автор звіту зізнається, що в ті хвилини «неусвідомлено писав на папері молитву «Богородице Діво» знову і знову», оскільки не міг чинити нічого іншого.
Що ми спостерігаємо? Атмосферу страху, недовіри, тотального контролю, тиску, безсонних ночей і папірців замість відкритого діалогу. Важко погодитися з тим, що це нагадує Єрусалимський Собор апостолів. Доречно згадати слова святого апостола Іоанна Богослова: «У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, бо страх має муку» (1 Ін. 4:18). У середовищі, де всі побоюються одне одного, немає ані любові, ані свободи, а тим більше благодаті Святого Духа, який віє там, де забажає, а не за чиємось наказом. Тобто все це є повною протилежністю справжній любові.
Виникає закономірне питання: чи можна вважати, що в подібній обстановці здатна народитися справжня Церква? Відповідь очевидна: адміністративно, дипломатично чи політично можна легітимізувати що завгодно, проте таке оформлення не приносить благодаті Святого Духа. Благодать дарується Богом, а не вказілками високопосадовців чи силових відомств.
Автокефалія для тих, хто «не готовий»
Мабуть, найдраматичнішим епізодом звіту є опис телефонної розмови Патріарха з Президентом. Патріарх зазначає: «Поведінка однієї єдиної людини доводить, що ви не готові до автокефалії». Показово, що український лідер відповідає не духовними аргументами, а міркуваннями про війну: мовляв, якщо Собор не відбудеться, можливе військове втручання. І вже наступного дня «автокефалія» надається.
Церква ніколи не дотримувалася позиції, що благодатні дари слід роздавати поспіхом, поки не пізно. Апостоли в Єрусалимі не квапилися, вони ретельно міркували (Діян. 15:7). Святі отці на Вселенських Соборах місяцями дискутували щодо кожного слова, усвідомлюючи: рішення, прийняте під тиском і в поспіху, не походить від Духа Святого. Коли ж зібрання скликають з ініціативи світської влади, а головним стимулом стає політична доцільність, це є найкращим показником готовності самих учасників отримати омріяну автокефалію. Намагання збудувати башту до небес власними зусиллями, ігноруючи Божий промисел, веде лише до змішання мов (Бут. 11:4), а не до торжества істини. Натомість події Пятидесятниці починалися з терплячого молитовного очікування.
Розмова з послом, про яку мають знати всі Помісні Церкви
У звіті міститься епізод, який виходить далеко за рамки українського контексту і стосується абсолютно кожної Помісної Церкви.
Константинопольська делегація відвідала посла Туреччини. Дипломат заявив, що Помісні Церкви не є рівними між собою: є п'ять «головних», тоді як решта, «значно молодші», «походять з юрисдикції Константинопольського Патріархату», а тому не можуть вважатися рівноправними. Згодом він додав, що Патріархату «настав час показати своє справжнє становище в усьому Православ'ї». У звіті зазначено, що делегація «захопилася точними екклезіологічними знаннями посла та визнала правоту його слів».
Варто вкотре наголосити: про загрозу так званого «східного папизму», коли Константинопольський Патріарх позиціонується як «перший без рівних», заявляли не лише в Українській Православній Церкві. Про це відверто говорили в Сербії, Болгарії, Антиохії, Польщі, Чехії, Словаччині та на Святій Горі Афон. Богослови й архіпастирі попереджали, що вчення про «першого без рівних» підміняє соборність єдиноначалям, якого православна традиція не знала. У відповідь зазвичай лунали запевнення, що це перебільшення. І ось тепер ми бачимо, як представники Константинополя погоджуються з тезою про відсутність рівності. Як сприймати цю згоду — як дипломатичний маневр чи як офіційну позицію Фанару? Відповідь на це запитання залишається відкритим. Окрім того, цікаво, чиї геополитичні інтереси просуває турецький посол у своїх «екклезіологічних» поглядах, з огляду на те, що він не є православним вірянином?
Проте справжня православна екклезіологія ґрунтується не на дипломатії, а на Євангелії, де Христос звертається до учнів, які сперечалися про першість: «Хто хоче між вами бути більшим, хай буде вам слугою» (Мф. 20:26). Усі Помісні Церкви рівночесні не внаслідок кулуарних домовленостей, а тому, що в кожній із них звершується єдина Євхаристія і діє той самий Христос. Якщо ці принципи починають піддаватися сумніву, під загрозою опиняється не лише ситуація в Україні, а й уся архітектура всесвітнього Православ'я.
Питання «повторного хрещення»
У тексті документа зафіксовані й тези, звернені безпосередньо до всього православного народу України, незалежно від його юрисдикційної приналежності.
Наступного дня після Собору один із екзархів під час богослужіння у Михайлівському монастирі заявив, що Мати-Церква «наново охрестила український народ». Автор звіту подає це твердження як надзвичайно вдалу метафору.
Попри пафосність грецьких формулювань, існують непорушні межі. Церква у Символі віри сповідує «єдине хрещення на відпущення гріхів», а апостол нагадує: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5).
Наш народ прийняв святе Хрещення у дніпровських водах понад тисячу років тому, і відтоді жоден святий, жоден Собор чи Патріарх не ставили цю подію під сумнів. Риторика про «друге хрещення» свідчить або про нерозуміння основ віровчення, або про намагання перекреслити всю попередню духовну історію.
У тому ж звіті представник Патріархії звертається до речника УПЦ КП Євстрація Зорі зі словами, що Мати-Церква (Константинополь) «навчає, а ви навчайтеся, ми не ведемо переговори як рівні». Згодом автор згадує про свій «прихований розрахунок» — досягти ліквідації українських розкольницьких організацій (УПЦ КП та УАПЦ) до початку «Об'єднавчого собору», аби українська сторона не мала шляхів до відступу і була «зв'язана». Це написано не про ідейних опонентів, а про тих, кого інтегрували в спілкування, кому обіцяли Томос і кого називали «єдиною Церквою». Хтозна, чи можна зводити будівлю Церкви на подібному лукавстві? Нехай кожен дасть відповідь на це сам.
Про мовчання
З моменту оприлюднення документа минуло кілька днів, проте Константинопольська Патріархія продовжує зберігати мовчання. Немає жодної реакції і від ієрарха, якому приписують авторство. Ця мовчанка є промовистішою за будь-які спростування.
Водночас очевидно, що це далеко не перше мовчання Фанару, з яким стикається наша Церква.
Протягом восьми років українські віряни марно чекали хоча б одного слова підтримки стосовно захоплених храмів, дискримінаційних законів, побитих парафіян, судових переслідувань священників, мобілізації чернецтва та цькування вірних за їхню приналежність до канонічної Церкви.
Жодного засудження не пролунало. Наша паства переживає це мовчання вкрай болісно. Тепер до нього додалося замовчування реальних обставин народження «нової» церковної структури.
Господь попереджав: «Немає нічого таємного, що не стало б явним, ані сокровенного, що не зробилося б відомим і не виявилося б» (Лк. 8:17). Таємне дійсно стало очевидним. Однак у Євангелії є й інші слова: «Кожний, хто робить зле, ненавидить світло і не йде до світла, щоб діла його не були викриті» (Ін. 3:20). Фактично, мовчання перед обличчям правди і є таким відступом від світла. Поки не пролунає чітка відповідь, усі заяви про «любов Матері-Церкви» до українців втрачають будь-який сенс.
Що залишається
Звіт Патріарху Варфоломію жодним чином не змінює реалій для Української Правовавної Церкви. Надалі тривають тиск, судові процеси щодо заборони та силові захоплення храмів. Ми не очікуємо, що після публікації хтось поверне відібране чи попросить вибачення.
Йдеться про інше. Церкву неможливо збудувати вольовим рішенням чиновників, так само як неможливо знищити її судовим вердиктом. Вона є містичним Тілом Христа Спасителя. Церква постає дією Святого Духа там, де панують любов, свобода та єдиномислення, і ніколи не виникає там, де править бал страх, підозрілість та кон'юнктура. Це не суб'єктивна думка, а свідчення Святого Письма і двохтисячолітнього історичного досвіду.
Саме тому ми закликаємо всі Помісні Церкви — і ті, що визнали новостворену структуру, і ті, що утрималися — прочитати цей документ не з позиції журналістів чи дипломатів, а очима християн. Дайте собі відповідь: чи бачите ви тут дію Божого Духа? Якщо ні, то нехай це стане початком відкритого всеправославного діалогу, на який усі чекають, але якого досі немає.
Діалогу, вільного від політичної кон'юнктури, геополітичних замовлень та амбіцій нового папизму. Діалогу заради зцілення не просто рани, а вже глибокої виразки, метастази якої загрожують усьому тілу Вселенського Православ'я.
А нашим вірянам, духовенству та чернецтву ми повторюємо те саме, що казали весь цей час. Не відповідайте злом на зло, моліться за тих, хто вас гонить і проклинає, зберігайте єдність і не шукайте порятунку в компромісах із істиною та канонами. Божа правда не потребує людських хитрощів задля перемоги. Їй потрібно лише одне — щоб ми самі від неї не відступили. Тому наша надія спирається не на людську міць чи політичні обставини, а на Самого Господа нашого Ісуса Христа, Який обіцяв: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мф. 28:20).